Інша реальність: на що Росія перетворила мій рідний Крим

Інша реальність: на що Росія перетворила мій рідний Крим



Окупована кримська реальність: вивчені уроки і наступні дії.

Перше літо в умовах окупації я провела ще в Криму, – пише Аміне Джапарова для ZN.UA.

Боротьба за Крим

На пляжі в Алушті спостерігала ситуацію, яка дала глибоке усвідомлення, на що саме Росія перетворила мій рідний Крим. Жінка мовчки проносила тацю з кримськотатарською пахлавою. До неї підбіг хлопчик років восьми й запитав, що вона таке смачне продає. "А ето, мальчік, хворост в мєду", – відповіла жінка. В той момент я не знайшла жодного слова для коментарю і потім переповіла всім своїм родичам цю обурливу історію. Батько розказав, що коли вони з мамою наприкінці 80-х років минулого століття шукали дім, аби переїхати в Крим із місць депортації, то почали пошуки з Бахчисараю. Їх там теж пригощали "южноруськімі пірожкамі". То виявилися чебуреки. Майже.

Тоді, у 2014-му, мені здавалося, що хтось щось має зробити, аби відновити справедливість і повернути мій Крим. У 2020-му я розумію, що це переважно справа України й українського суспільства.

Світ не обертається навколо нас. Світ стає дедалі прагматичнішим, країни – більш орієнтованими на внутрішні виклики, а політики – більш популістичними. Дискредитована система міжнародної безпеки, криза лібералізму й ідентичностей, пандемія коронавірусу та багато інших чинників, що трансформують глобальну відкритість до більшої "закритості", а відповідно – й відсторонення від проблем інших.

Ми маємо глибоко усвідомити той факт, що найбільш зацікавленою стороною у боротьбі за Крим є Україна. Найменш – Росія. Злочинець завжди хоче приховати свій злочин. Тому будь-які українські або міжнародні ініціативи й активності, спрямовані на порушення російського режиму зручної "правди" та "тиші", наражаються на репресивну відповідь, пошук "екстремістів", "фашистів", "терористів" і "шпигунів", риторику "кримнаш" та чергове "люб'язне" запрошення до Криму.

"Український тест" для Європи і світу

При цьому за всі шість років окупації жодну повноцінну міжнародну моніторингову місію Росія так і не впустила. Майже скандалом завершилася робота спеціальної ad hoc місії генсека Ради Європи на чолі з послом Жераром Штудманом, який 2016 року заїхав на півострів. Кримська "шоу-програма" зустрічей була ретельно підготовлена і супроводжувана ФСБ. Доповідь Штудмана, якої, зрештою, не опублікували, по суті й змістом дуже відрізнялася від даних, що надавали провідні правозахисні організації, а її текст без слів "окупація" або "анексія" спотворював контекст подій і умов реального життя громадян України в Криму.

Зрештою, сама Рада Європи, як і інші міжнародні організації, демонструє слабку спроможність протистояти гібридним загрозам демократії, забезпечити дотримання високих стандартів прав людини та міжнародного права.

"Український тест" для Європи і світу свідчить, що агресію необхідно припиняти зразу, не чекаючи її географічного поширення. Інакше доведеться мати справу з припиненням повномасштабної війни та агресивною і малопрогнозованою поведінкою новітнього завойовника, який здобув нові території і вже не може й не хоче повернутися в цивілізований світ.

Повернути РФ до правил дотримання міжнародного права можна лише консолідацією зусиль і примусом. Але вони, на жаль, не можуть базуватися лише на політико-дипломатичних аргументах. Це має бути серйозний політичний, військовий і економічний тиск, який не дає можливості вибору.

Дуже складно боротися з брутальністю делікатними сучасними політико-дипломатичними методами, що базуються на "співмірній" реакції, на послідовних кроках з поступовим посиленням тиску. Коли є брутальність – компроміси і збереження обличчя майже неможливі.

Чим сьогодні є Крим?

Будь-хто, заїхавши на півострів, побачить ті самі прекрасні гори, море й ліси. Навіть побачить будівництво інфраструктури: дороги, в'язниці, військові бази, садочки, новий аеропорт і апофеоз "возз'єднання" – Керченський міст. За всіма цими потьомкінськими селами – інша реальність, прихована. Та, яку ховали від Штудмана. Та, через яку моніторингову місію ООН далі за Чонгар не пускають: реальність репресій і тотального контролю поліцейської держави.

Росія використовує утиски населення для зміцнення окупаційного режиму. До російської в'язниці потрапляють усі, незгодні з окупацією, – журналісти, правозахисники, активісти. Правозахисники постійно фіксують тортури, жорстоке принизливе поводження з ув'язненими та безкарність російських силових структур, причетних до цих злочинів. Грубо й системно порушуються свобода мирних зібрань і свобода об'єднання з іншими особами, свобода слова. Згадаймо заборону Меджлісу та витіснення кримськотатарських ЗМІ.

Останні обшуки, які відбулися 7 липня, завершились арештом сімох мусульман. Усіх їх так званий суд залишив під арештом до вересня.

Сьогодні близько 100 українських громадян – більшість їх кримські татари – незаконно утримуються окупаційною владою з політичних мотивів.

Усі можливості для волевиявлення мешканців Криму нещадно знищені політичними переслідуваннями. Ненасильницький опір нескорених духом людей, які поважають свою віру й ідеали, – надзвичайно небезпечний для Москви, для цілісності її пропагандистської картинки про "добровільне приєднання" Криму до Росії.

Москва активно мілітаризує Крим, перетворюючи курортний півострів на військову базу, щоб ускладнити його деокупацію і отримати плацдарм для подальших претензій на регіональне та світове лідерство.

Як і з самого початку російської агресії, Донбас залишається заручником Криму, заручником визнання світом російського статусу півострова. Сигнали про можливість торгів, обміну Донбасу на Крим неодноразово надходили від прокремлівських експертів. Але, думаю, ситуація з Донбасом уже вийшла за рамки первісного плану, і тепер цей інструмент тиску на Україну і світ сприймається Росією значно ширше.

У таких умовах, щоб виграти війну за Крим і цінності сучасної цивілізації, ми маємо забезпечити перш за все якісніше стратегування, значне інституційне й інструментальне посилення процесу деокупації.

Переконана: політика задобрювання агресора, збудована на сподіванні, що вдасться обмежити його апетити, не спрацює. У світі авторитарних правителів і завойовників чужих земель така поведінка завжди сприймалася як слабкість.

Боротися з брутальною силою можна лише іншою консолідованою силою чи загрозою її застосування. Якщо за міжнародною системою безпеки і світопорядку не стоятиме щось сильніше за галантні політичні гарантії і запевнення, у військовому дискурсі зі світовою ядерною потугою ми можемо безповоротно втратити не лише українську територіальну цілісність, а й усю сутність сучасної європейської цивілізації, що базується на цінностях демократії, прав людини та верховенства права.

Автор: Еміне Джапарова, перша заступниця міністра закордонних справ України

Повний текст статті можете прочитати на ZN.UA